Регулювання проблем, пов”язаних із ВІЛ/СНІД, у кримінальному законодавстві України

Кримінальний кодекс України передбачає кілька складів злочинів, пов”язаних із свідомою постановкою іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ і навмисної передачі ВІЛ іншим особам , за яке передбачене покарання у вигляді обмеження і навіть позбавлення волі:

1. Свідома постановка іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною хворобою, що є небезпечної для життя людини, карається арештом на термін до трьох місяців або обмеженням свободи на термін до п’яти років (частина (далі ч. ) 1 ст. 130 Кримінального Кодексу (далі КК);

2. Зараження іншої особи ВІЛ або іншою невиліковною хворобою особою, що знала про те, що вона є носієм цього вірусу, карається позбавленням волі на термін від двох до п’яти років (ч. 2 ст. 130 КК);

3. Зараження двох або більше інших осіб, або неповнолітнього вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковної інфекційною хворобою особою, що знала про те, що вона є носієм цього вірусу, карається позбавленням свободи на термін від трьох до восьми років (ч. 3 ст. 130 КК)

4. Навмисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковної інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини, карається позбавленням волі на термін від п’яти до десяти років (ч. 4 ст. 130 КК).

Якщо то або інша держава приймає рішення про можливість застосування карного законодавства в зв’язку з ВІЛ, вона повинна забезпечити наступні його параметри й умови застосування:

• Карне законодавство може відповідним чином розповсюджується на поведінку, яка не тільки приводить до факту передачі ВІЛ, але й пов’язана зі значним ризиком інфікування інших людей. Карні санкції не варто застосовувати щодо дій, що не несуть значного ризику передачі ВІЛ;
• Карне обвинувачення, висунуте в зв’язку з примусовою або агресивною поведінкою, варто застосовувати належним чином лише в тих випадках, коли обвинувачувана особа є ВІЛ+. Причому обвинувачення повинні ґрунтуватися на ризику передачі інфекції в результаті нападу, а не лише на факті того, що обвинувачуваний ВІЛ+;
• Карне обвинувачення не слід застосовувати, якщо партнер, який був поставлений у ризикове положення, знає про позитивний ВІЛ-статус іншого партнера, незалежно від ступеня ризику;
• Карні санкції можуть бути прийнятні у випадку, коли згоду на участь у ризикових діях отримано в результаті навмисного обману щодо ВІЛ-статусу. Карні санкції не рекомендується застосовувати у випадку простого утаювання позитивного ВІЛ-статусу;
• По уставному праву або відповідному судовому рішенню закон повинний наочним чином підтвердити відсутність кримінальної відповідальності за передачу або постановку в небезпеку передачі ВІЛ у випадках:

1. коли поведінка сама по собі не несе значного ризику передачі ВІЛ незалежно від того, чи є така поведінка агресивною, чи вона ґрунтується на згоді;
2. коли мало місце розкриття ВІЛ-статусу іншій особі, що піддається ризикові інфікування, і ця особа дала згоду на участь у поведінці, що несе в собі ризик, незалежно від ступеню самого ризику;
3. коли партнер ВІЛ+ вжив запобіжних заходів для зменшення ризику передачі ВІЛ, тобто, коли такий ризик більше не є значним, навіть у тому випадку, коли така особа невірно представила або просто приховала свій ВІЛ- статус.

• Карне законодавство може застосовуватися, якщо ВІЛ-інфікований навмисно або через злочинну необережність передав ВІЛ або піддав інших людей значному ризику передачі інфекції, оскільки в таких випадках ця особа знає про те, що її поведінка ризикує заподіяти шкоду іншій особі . Варто уникати застосування кримінальної відповідальності через необережність за умови відсутності такого знання і відсутності навмисного перекручування інформації відносно способів передачі і рівнів ризику;
• Кримінальну відповідальність не слід застосовувати у відношенні будь-якої особи, якщо не буде доведено, що ця особа знала про те, що вона інфікована ВІЛ, і що вона знало про те, що поведінка, в якій її обвинувачують, несе в собі значний ризик передачі цього вірусу.

Аналіз складу злочинів, передбачених ст. 130 КК України конкретно в контексті ВІЛ/СНІД свідчить про те, що в них особою, що підлягає кримінальної відповідальності може бути лише ВІЛ-ІНФІКАВАНА особа , що на момент здійснення відповідних дій, що можуть привести або вже привели до передачі ВІЛ, знала про свій позитивний ВІЛ-статус.

На думку експертів, цей недолік є не єдиним недоліком ст. 130 КК України, слід зазначити, що вона вимагає ретельного перегляду, якщо не з метою повної декриміналізації передбачуваних у ній дій, то, принаймні, приведення передбачених у ній складів злочинів у відповідність з параметрами, наведеними в рекомендаціях Об’єднаної програми ООН по ВІЛ/СНІД.