Дослідження прийшло до висновку, що самотестування на ВІЛ є безпечним, збільшує кількість протестованих на ВІЛ та збільшує результативність ВІЛ-позитивних результатів серед чоловіків, які мають статеві стосунки з чоловіками (ЧСЧ), та трансгендерів. Серед жінок-секс-працівниць результати більш неоднозначні. Хоча самотестування на ВІЛ покращує рівень тестування, воно не призводить до збільшення показника отримання позитивних результатів та погіршує зв’язок з подальшими послугами догляду, лікування та підтримки. Нещодавно це дослідження опублікував доктор Чарльз Вітцель із Лондонської школи гігієни та медицини та колеги з BMC Medicine.
Дослідження прийшло до висновку, що самотестування на ВІЛ є безпечним, збільшує кількість протестованих на ВІЛ та збільшує результативність ВІЛ-позитивних результатів серед чоловіків, які мають статеві стосунки з чоловіками (ЧСЧ), та трансгендерів. Серед жінок-секс-працівниць результати більш неоднозначні. Хоча самотестування на ВІЛ покращує рівень тестування, воно не призводить до збільшення показника отримання позитивних результатів та погіршує зв’язок з подальшими послугами догляду, лікування та підтримки.
Нещодавно це дослідження опублікував доктор Чарльз Вітцель із Лондонської школи гігієни та медицини та колеги з BMC Medicine.
Передумови
У всьому світі понад п’ять мільйонів людей досі не знають, що мають ВІЛ. Ключові групи населення залишаються непропорційно ураженими ВІЛ. У 2018 році 54% усіх нових випадків ВІЛ у світі припали на ЧСЧ, людей, які вживають ін’єкційні наркотики, людей, які перебувають у місцях позбавлення волі, секс-робітників, трансгендерів та їх партнерів.
Розширення тестування на ВІЛ серед ключових груп населення залишається нагальним. У 2016 році Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) додала самотестування на ВІЛ до рекомендованих підходів тестування на ВІЛ. Метод безпечний, ефективний, прийнятний, зручний та приватний. Це може бути особливо привабливим для груп населення, які зазнають дискримінації та стигматизації, в тому числі при зверненні за послугами тестування на ВІЛ. Однак до середини 2019 року лише 38 країн запровадили самотестування на ВІЛ.
Чи потрібні були додаткові докази ефективності цього методу?
Вітцель та його колеги провели систематичний огляд рандомізованих контрольованих досліджень, які порівнювали самотестування на ВІЛ із стандартним тестуванням на ВІЛ у ключових групах населення. Метою дослідження було зрозуміти результати самотестування на ВІЛ порівняно зі стандартним тестуванням на ВІЛ для ключових груп населення на базі медичного закладу. Результати дослідження повідомлені ВООЗ і лягли в рекомендації щодо тестування 2019 року.
Команда переглянула дослідження, опубліковані в академічних журналах та конференціях до червня 2019 року. Дослідження були прийнятними лише у тому випадку, якщо вони відповідали одному або декільком результатам: участь у тестуванні на ВІЛ, частота тестування на ВІЛ, позитивний тест на ВІЛ, зв’язок із лікуванням чи доглядом, ІПСШ тестування та частота його використання, використання презервативів, соціальна шкода чи несприятливі явища/події.
Результати
Десять рандомізованих клінічних випробувань відповідали критеріям прийнятності. До дослідження було залучено 9679 учасників, з них 5486 – ЧСЧ, 72 трансгендери (переважно трансжінки) та 4121 жінки секс-робітники. В дослідження не потрапили люди, які вживають ін’єкційні наркотики та особи, які перебувають у місцях позбавлення волі. Для узгодження з клінічними випробуваннями це дослідження повідомляє про ЧСЧ та трансгендерних людей як про одну групу.
Дослідники знайшли сім досліджень (з 10-ти відібраних) з ЧСЧ: шість в країнах із високим рівнем доходу та одне в Китаї. Три дослідження (з 10-ти відібраних) з жінками секс-робітницями проводились у Кенії, Уганді та Замбії. У всіх випробуваннях використовували набори для самотестування на ВІЛ на основі оральної рідини та надавали їх безкоштовно.
У п’яти дослідженнях набори для самотестування поширювались через заклади охорони здоров’я; а в п’яти інших дослідженнях (усі з ЧСЧ) їх замовляли через Інтернет та відправляли поштою. Інтервенції включали різноманітні компоненти, включаючи просування в соціальних мережах, інформацію про тестування на ВІЛ, групові демонстрації самотестування, відео, до- та післятестове консультування та телефонну гарячу лінію.
У порівнянні зі стандартним тестуванням, самотестування на ВІЛ збільшило загальну кількість тестувань на ВІЛ у 1,45 рази в мета-аналізі всіх десяти досліджень (RR = 1,45; 95% ДІ 1,20, 1,75). Ці результати були подібними при аналізі підгруп жінок секс-працівниць та ЧСЧ/трансгендерних людей (ці групи поєднані в одну). Але найбільший приріст кількості тестувань на ВІЛ був виявлений у групах, які отримали набори для самотестування на ВІЛ в Інтернеті/поштою серед ЧСЧ та трансгендерів (RR = 1,61; 95% ДІ 1,33, 1,94).
Щодо частоти тестування, мета-аналіз трьох досліджень – усіх із ЧСЧ – показав, що самотестування на ВІЛ збільшило середню кількість тестувань на ВІЛ на 2,56 (95% ДІ 1,24, 3,88).
У двох випробуваннях із розподілом засобів самотестування це збільшення було нижчим (на 2,1 та на 1,7). Але найбільш значне збільшення, що помножило середню кількість тестувань на 3,80, було виявлено у групах, які отримали набори для самотестування поштою.
“Здається, самотестування на ВІЛ залучає верстви населення з яскраво вираженими бар’єрами для отримання стандартних послуг з тестування на ВІЛ”.
Мета-аналіз дев’яти досліджень, що повідомляв про частку позитивних результатів серед випробуваних, показав, що самотестування не впливало на збільшення випадків позитивних результатів тестування на ВІЛ.
Інша ситуація була в аналізі підгрупи семи досліджень, проведених серед ЧСЧ: самотестування на ВІЛ дав більш ніж подвоєний показник випадків позитивних результатів тестування на ВІЛ порівняно зі стандартним тестуванням (RR = 2,21; 95% ДІ 1,20, 4,08).
У підгрупових аналізах досліджень серед ЧСЧ, заснованих на розподілі наборів для самотестування в режимі он-лайн/поштою, цей показник зріс у 2,21 рази порівняно зі стандартним тестуванням на ВІЛ. Проте дослідники не виявили суттєвих відмінностей у показнику випадків позитивних результатів тестування на ВІЛ між самотестуванням з отриманим набором поштою або на базі закладу охорони здоров’я в порівнянні зі стандартним тестуванням на ВІЛ.
Був проведений мета-аналіз шести досліджень, що вимірювали зв’язок зі зверненням за подальшою медичною допомогою та отриманням АРТ серед людей із позитивними результатом, які здійснювали самотестування на ВІЛ. Було встановлено, що самотестування на ВІЛ зменшило подальший зв’язок із належною медичною допомогою на 17% (RR = 0,83; 95% ДІ 074, 0,92). Аналіз підгруп показав зменшення показника серед жінок секс-працівниць на 16% (RR = 0,84; 95% ДІ 0,75, 0,94) та незначні результати для ЧСЧ.
Вплив самотестування на ВІЛ на подальше тестування на ІПСШ був неоднозначним. Два дослідження серед ЧСЧ не показали жодних відмінностей у проходженні тестування на ІПСШ між самотестуванням на ВІЛ та стандартним тестуванням на ВІЛ. Інша пілотна інтервенція серед ЧСЧ повідомила про меншу кількість тестувань на ІПСШ з боку самотестуючої групи, ніж зі стандартного тестування на ВІЛ.
Вплив самотестування на ВІЛ на подальше використання презервативів не спостерігався ні у жінок секс-працівниць, ні у ЧСЧ.
Два випробування (обидва з жінками секс-працівниками) повідомляли про заподіяну соціальну шкоду та несприятливі події в результаті самотестування на ВІЛ. Були випадки насильства з боку інтимних партнерів та психічного розладу у кількох учасників, які здійснювали самотестування на ВІЛ. Повідомлялося, що деякі випадки безпосередньо спричинені використанням наборів для самотестування на ВІЛ, адже в результаті не було отримано належної інформаційної та психологічної підтримки.
Що далі?
“Серед вразливих груп населення, як виявилось, самотестування на ВІЛ допомогає залучити верстви населення, які мають яскраво виражені бар’єри в отриманні стандартних послуг з тестування на ВІЛ, одночасно збільшуючи для них варіації вибору”, – підсумовують Вітцель та його колеги. Однак вони також підкреслюють, що “існують деякі значні прогалини в доказах, на які можуть реагувати реалізаційні, пілотні та демонстраційні проекти”.
Також незважаючи на те, що трансгендери – це популяція з високими потребами в тестуванні на ВІЛ, клінічні випробування набрали дуже малу кількість осіб х цієї групи і не повідомляли про свої результати окремо від ЧСЧ.
Не проводилось також жодних досліджень серед людей, які вживають ін’єкційні наркотики, або людей, які перебувають у місяцях позбавлення волі – хоча ці дві групи можуть вважати самотестування на ВІЛ цілком прийнятним для себе.
Результатів, що могли б зацікавити всіх вразливих груп населення, не зафіксовано. Наприклад, частоту тестування на ВІЛ досліджували серед ЧСЧ та декількох трансгендерних людей, але не серед жінок секс-працівниць.
Вплив самотестування на ВІЛ на частоту тестування на ІПСШ та на зв’язок із подальшою медичною допомогою залишається незрозумілим.
У коментарі лікарі Катріна Ортблад та Джоан Стеклер з Університету Вашингтона стверджують, що потенціал самотестування на ВІЛ полягає не лише в тому, щоб дати позитивні результати та полегшити зв’язок із лікуванням. Вони зазначають, що більшість людей, які здійснюють самотестування на ВІЛ, мають негативний результат і можуть отримати користь від програм профілактики ВІЛ та ІПСШ. Вони також можуть скористатися послугами з підтримки психічного здоров’я. “Ми також повинні скористатися унікальними характеристиками цієї технології тестування (наприклад, конфіденційність, мобільність) і використовувати самотестування на ВІЛ таким чином, щоб полегшити зв’язок з профілактичними заходами щодо ВІЛ, підтримати системи охорони здоров’я та поліпшити якість психічного здоров’я“, – зазначають вони.
Залиште коментар